Коли в Україні буде ефективна військово-технічна політика?
На сьогоднішній день, в Україні у сфері воєнно-технічної політики існує ряд проблемних питань. Так, на законодавчому рівні не визначено такі поняття, як «воєнна політика», «військово-технічна політика», «оборонно-промислова політика». Не розкритий їх зміст, принципи, завдання, тощо. Цілком зрозуміло, що від того, яка в Україні проводиться воєнно-технічна політика, залежить і рівень технічного оснащення Збройних Сил, і можливості ОПК, і ефективність військово-технічного співробітництва, що, врешті-решт, визначає й спроможність самостійно забезпечити оборону національної території.
По-перше, військово-технічна політика покликана забезпечити переважно розвиток тих напрямів науково-технічного прогресу в галузі озброєнь, які будуть найбільш повно відповідати характеру можливої війни і забезпечувати високу боєздатність військ. Першорядне значення має наукове прогнозування, комплексне довгострокове планування, визначення оптимального співвідношення видів Збройних Сил і родів військ і їх військової техніки.
Бувало, що кожен новопризначений Міністр оборони, або Головком виду Збройних Сил прагнув реалізувати свої “високі” міркування, мав своє упереджене ставлення до того чи іншого виду Збройних Сил, роду військ або типу зброї. В результаті – спільними нерідко виявлялися лише помилки. Таких прикладів можна навести чимало: всі вони негативно впливали на поступальний розвиток Збройних Сил, їх гармонійне будівництво, виснажуючи без потреби обмежений оборонний бюджет. Нерідко гальмом науково-технічного прогресу ставала і сама оборонна промисловість, лобіюючи розробку того чи іншого виду зброї або нав’язуючи військам слабке, малоефективне і дороге озброєння, недостатньо перевірене на стендових і полігонних випробуваннях.
По-друге, військово-технічна політика повинна забезпечити творчий зв’язок промисловості з наукою в інтересах створення нових, передових технологій та прогресивних матеріалів, і як наслідок, таких зразків зброї, які б довго не старіли. При цьому кожен зразок зброї при найменших витратах коштів на його розробку, виробництво і експлуатацію мав би більш високі тактико-технічні можливості, в першу чергу потужні вражаючі властивості, зручність управління і обслуговування. Не менш важливими якостями є хороша ремонтовластивість, великі гарантійні терміни експлуатації, стійкість роботи в екстремальних умовах.Ще один напрямок, над яким треба серйозно працювати. Справа в тому, що, як і раніше, багато наших нових зразків зброї і військової техніки, на жаль, відрізняються малорухомістю, підвищеною вагою, габаритами (часто не відповідають залізничним і морським стандартам), зайвого залізо-, матеріало- і енергоємністю, не кажучи вже про високу вартість виготовлення і наднормативних витратах людської праці на виробництві. Для сучасної мобільної армії, яку планується створити, ці недоліки неприпустимі.
По-третє, військово-технічна політика повинна піклуватися про стандартизацію і уніфікацію зброї та військової техніки, сумісності та взаємозамінності їх складових частин і комплектуючих виробів, економлячи на цьому величезні сили і засоби. Важливу роль відіграє підготовка та впровадження у промисловість і у війська нормативно-технічних документів, що регламентують загальні вимоги до зброї.
По-четверте, у військово-технічній політиці має передбачатися створення найважливіших балансів між системами зброї армії і флоту та їх інфраструктурою, між новими розробками і модернізацією наявного озброєння, між рівнями бойових характеристик систем озброєння і їх експлуатаційними можливостями.Військово-технічна політика повинна визначити принципи торгівлі зброєю як застарілою, так і сучасною, адже це важливе джерело поповнення наших державних валютних запасів.
По-п’яте, військово-технічна політика повинна приділяти увагу поліпшення ергономічних характеристик озброєння і військової техніки в системах “воїн – машина”, інакше кажучи, створення такої зброї, яка була б зручна в обігу, заощаджувало військову працю, робила її більш продуктивною, творчою, привабливою, вимагала меншої кількості обслуговуючого персоналу за рахунок механізації трудомістких процесів, а також комплексувала операції при підготовці до бойових дій.
По-шосте, завдання військово-технічної політики – вдосконалення та розробка нових методів управління військами і зброєю, розвиток техніки управління за рахунок своєчасного реагування на всі зміни в способах ведення збройної боротьби. В області управління військами пріоритетом для військово-технічної політики є системи розвідки, зв’язку та радіоелектронної боротьби. Воєнно-технічна політика повинна чинити постійний вплив на розвиток цих засобів, починаючи з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і закінчуючи їх виробництвом і закупівлею, пам’ятаючи про те, що ці засоби – мультиплікатор, помножувач бойових можливостей армії і флоту.
Дуже важливо враховувати, що багато елементів системи управління можуть бути як технології подвійного застосування: і військового, і цивільного. Тому розвитку цих засобів треба давати “зелену вулицю”, щоб використовувати з максимальною ефективністю не тільки в Збройних Силах, а й в економіці країни – в системах телекомунікацій, дистанційного керування і зондування, захисту комерційної таємниці та ін., в яких сьогодні є величезна потреба .